Трагедія сучаної України
Декілька думок, зачіплених в ході вчорашнього прес-клубу Богданом Бойком, Віталієм Шарлаєм, мною й іншими присутніми та їх коротенький аналіз.
«Представницька демократія – демократія, в якій право приймати рішення громада реалізує через обраних нею представників, які повинні відстоювати інтереси тих, хто їх обрав».
Гарно сказано, чи не так? «Якби ж ще вони відстоювали якісь інші інтереси, окрім своїх!» – скажете ви.
І справді, варто лише заглянути у ЗМІ, і враження від «демократичності» того, що відбувається навколо, починає стимулювати до якихось дій.
Представницька влада: між полюсами реалій.
От тут-то і слід помітити деяку відмінність між двома формами державного устрою, обидві з яких іменують себе «представницькою демократією»:
– «елітарно-представницькою» (або ж «інтелектуально-представницькою»), коли правляча верхівка – це коло освічених, грамотних людей, які чітко усвідомлюють, що для країни є добрим, і при цьому інтереси країни і виборців є для них приорітетнішими за власні інтереси;
– і, так би мовити, «люмпен-представницькою», коли влада зацікавлена, в першу чергу, в укріпленні свого положення; демократичні принципи, якими б вона мала керуватися, не сягають далі, ніж декларування; особисті інтереси правлячої верхівки є для неї приорітетнішими за інтереси країни та людей, що цю верхівку обрали; позитивні дії по відношенню до країни (якщо такі є) – ситуативні, а не стратегічні.
«Чому «люмпен-представницька» або «Витоки трагедії»
Всі, хто бодай коли-небудь цікавився садівництвом, знають, що на дикій яблуні не ростимуть великі, смачні, сортові яблука.
Чи можна очікувати справжньої демократичної еліти у суспільства з низьким рівнем політичної освіченості, якому, по суті, важко відрізнити (а може й нецікаво) демократичність від пустих декларацій і маніпуляцій масовою свідомістю? Навряд. Але достеменно можна сказати, що на ґрунті такого люмпенізованого суспільства виросте саме та влада, яка (нарешті вирвавшись вгору) буде пильнувати лише свої інтереси. І їй в цьому форматі буде комфортно, бо й люмпен-електорат не дуже вибагливий: йому дай лише хлібу та видовищ. Або тільки видовищ, якщо давати всім хліба стає невигідним.
Проблема здається відносно зрозумілою. Виникає наступне (і цілком логічне) питання: «що робити?».
Трішки медицини
Будь-який першокурсник-медик знає, що для того, щоб пацієнт одужав його треба лікувати. А лікувати можна по-різному. Наприклад, розрізняють лікування причини хвороби (етіотропне) та лікування зовнішніх проявів хвороби (симптоматичне). Регулярне лікування симптомів буде покращувати стан пацієнта, при цьому завжди залишаючи сприятливий ґрунт для нових проявів хвороби.
Звісно, вплив на владу, який в останній час набирає все більшого поширення серед громадських організацій – є дуже корисним інструментом, що покликаний полегшувати життя всім виборцям. Але без паралельної просвітницької роботи, яка ставитиме собі за мету збільшити рівень політичної освіченості серед населення, він (вплив на владу) перетворюється на «симптоматичний» засіб. Тому що «є» махінації під час виборів, чи «немає», але де-факто 50 ± 5% виборців в країні «свідомо» голосує за владу, яка потім їх «розчаровує». І навіть якщо обурений народ змете одну «погану» владу, ніхто не матиме гарантії, що завтра не з'явиться нова – аналогічна, лише «в профіль».
Зі сказаного вище напрошуються кілька висновків та узагальнень:
1) Ситуація, що склалася сьогодні в Україні (і складається із завидною регулярністю вже понад двадцять років незалежності) – це «мінус» кандидатів, які постійно дурять народ, чи цілком логічний індикатор, котрий відображає трагедію сучасної України, трагедію свідомості і освіченості суспільства? (Риторично).
2) Слід розуміти, що маючи еклектику політичних думок ми навряд чи колись дійдемо спільної. Для опозиції влада – завжди буде «неправильною». Тому слід відрізняти ідейні протиріччя, з дотриманням принципів демократії, від свідомого нехтування правами, свободами і демократичними принципами, яке йде завжди поруч із зосередженням повноти влади в руках однієї партії і приорітетом власних інтересів над електоральними.
3) Насправді, досить важко собі уявити як «інтелектуально-представницьку» так і «люмпен-представницьку» владу у чистому вигляді. Хоча, друге здається ймовірнішим за перше. Тому, кожна демократія, що позиціонує себе як «представницька» де-факто знаходиться десь у спектрі між двома «полюсами»: «інтелектуальності» і «люмпенізованості». І, звісно, ціллю мусить залишатися не модна назва «представницька демократія», а саме рух від «люмпенності» до «інтелектуальності» в суспільстві.
4) Треба також помітити, що нонсенсом буде очікувати, що всі навколо стануть інтелектуалами. Хтось знаходить себе у готуванні їжі, хтось у співах, хтось в написанні віршів, а хтось у можливості задумуватись над причинно-наслідковими зв'язками, і ми не в праві недооцінювати роль будь-якого з цих занять. Тому під термінами, що апелюють до «інтелектуальності мас» у цій статті слід розуміти «володіння основами політичної грамотності» наряду зі «знанням своїх прав».
Боротьба за розуми (рефлекшн)
Як показує світовий досвід, очікувати що влада сама добровільно стимулюватиме населення до політичної грамотності та розуміння ситуації – вкрай безперспективно. В першу чергу тому, що зі стабільного, «теплого» місця не схоче йти жодний чиновник. Але біда в тім, люди по той бік «барикад» – місця яких не відрізняються «теплотою», не завжди розуміють необхідність змін.
Тому, на плечі громадських організацій, а також поодиноких інтелектуалів, які бодай претендують на розуміння всієї важкості становища країни, лягає відповідальність за донесення цього розуміння до мас. І ця відповідальність лягає на кожного індивідуально, а не всіх разом. І якщо кожен з нас (і я, і Ви особисто) очікуватиме, що за просвітництво (хоча б на індивідуальному рівні) візьметься хтось інший – це відображатиме особисту трагедію: Вашу й мою. Яку, звісно, можна гарненько собі назвати «аполітичністю», «квієтизмом», принципом «моя хата з краю», «іншим колом інтересів» зрештою. Що, однак, не позбавить ситуацію трагізму.
Дуже доречні слова відомого філософа та есеїста Ж.-П. Сартра: «Я відповідальний, таким чином, за себе самого і за всіх, і створюю певний образ людини, котрий вибираю; вибираючи себе (в т.ч. для відповідальності перед собою), я вибираю людину взагалі».
«Представницька демократія – демократія, в якій право приймати рішення громада реалізує через обраних нею представників, які повинні відстоювати інтереси тих, хто їх обрав».
Гарно сказано, чи не так? «Якби ж ще вони відстоювали якісь інші інтереси, окрім своїх!» – скажете ви.
І справді, варто лише заглянути у ЗМІ, і враження від «демократичності» того, що відбувається навколо, починає стимулювати до якихось дій.
Представницька влада: між полюсами реалій.
От тут-то і слід помітити деяку відмінність між двома формами державного устрою, обидві з яких іменують себе «представницькою демократією»:
– «елітарно-представницькою» (або ж «інтелектуально-представницькою»), коли правляча верхівка – це коло освічених, грамотних людей, які чітко усвідомлюють, що для країни є добрим, і при цьому інтереси країни і виборців є для них приорітетнішими за власні інтереси;
– і, так би мовити, «люмпен-представницькою», коли влада зацікавлена, в першу чергу, в укріпленні свого положення; демократичні принципи, якими б вона мала керуватися, не сягають далі, ніж декларування; особисті інтереси правлячої верхівки є для неї приорітетнішими за інтереси країни та людей, що цю верхівку обрали; позитивні дії по відношенню до країни (якщо такі є) – ситуативні, а не стратегічні.
«Чому «люмпен-представницька» або «Витоки трагедії»
Всі, хто бодай коли-небудь цікавився садівництвом, знають, що на дикій яблуні не ростимуть великі, смачні, сортові яблука.
Чи можна очікувати справжньої демократичної еліти у суспільства з низьким рівнем політичної освіченості, якому, по суті, важко відрізнити (а може й нецікаво) демократичність від пустих декларацій і маніпуляцій масовою свідомістю? Навряд. Але достеменно можна сказати, що на ґрунті такого люмпенізованого суспільства виросте саме та влада, яка (нарешті вирвавшись вгору) буде пильнувати лише свої інтереси. І їй в цьому форматі буде комфортно, бо й люмпен-електорат не дуже вибагливий: йому дай лише хлібу та видовищ. Або тільки видовищ, якщо давати всім хліба стає невигідним.
Проблема здається відносно зрозумілою. Виникає наступне (і цілком логічне) питання: «що робити?».
Трішки медицини
Будь-який першокурсник-медик знає, що для того, щоб пацієнт одужав його треба лікувати. А лікувати можна по-різному. Наприклад, розрізняють лікування причини хвороби (етіотропне) та лікування зовнішніх проявів хвороби (симптоматичне). Регулярне лікування симптомів буде покращувати стан пацієнта, при цьому завжди залишаючи сприятливий ґрунт для нових проявів хвороби.
Звісно, вплив на владу, який в останній час набирає все більшого поширення серед громадських організацій – є дуже корисним інструментом, що покликаний полегшувати життя всім виборцям. Але без паралельної просвітницької роботи, яка ставитиме собі за мету збільшити рівень політичної освіченості серед населення, він (вплив на владу) перетворюється на «симптоматичний» засіб. Тому що «є» махінації під час виборів, чи «немає», але де-факто 50 ± 5% виборців в країні «свідомо» голосує за владу, яка потім їх «розчаровує». І навіть якщо обурений народ змете одну «погану» владу, ніхто не матиме гарантії, що завтра не з'явиться нова – аналогічна, лише «в профіль».
Зі сказаного вище напрошуються кілька висновків та узагальнень:
1) Ситуація, що склалася сьогодні в Україні (і складається із завидною регулярністю вже понад двадцять років незалежності) – це «мінус» кандидатів, які постійно дурять народ, чи цілком логічний індикатор, котрий відображає трагедію сучасної України, трагедію свідомості і освіченості суспільства? (Риторично).
2) Слід розуміти, що маючи еклектику політичних думок ми навряд чи колись дійдемо спільної. Для опозиції влада – завжди буде «неправильною». Тому слід відрізняти ідейні протиріччя, з дотриманням принципів демократії, від свідомого нехтування правами, свободами і демократичними принципами, яке йде завжди поруч із зосередженням повноти влади в руках однієї партії і приорітетом власних інтересів над електоральними.
3) Насправді, досить важко собі уявити як «інтелектуально-представницьку» так і «люмпен-представницьку» владу у чистому вигляді. Хоча, друге здається ймовірнішим за перше. Тому, кожна демократія, що позиціонує себе як «представницька» де-факто знаходиться десь у спектрі між двома «полюсами»: «інтелектуальності» і «люмпенізованості». І, звісно, ціллю мусить залишатися не модна назва «представницька демократія», а саме рух від «люмпенності» до «інтелектуальності» в суспільстві.
4) Треба також помітити, що нонсенсом буде очікувати, що всі навколо стануть інтелектуалами. Хтось знаходить себе у готуванні їжі, хтось у співах, хтось в написанні віршів, а хтось у можливості задумуватись над причинно-наслідковими зв'язками, і ми не в праві недооцінювати роль будь-якого з цих занять. Тому під термінами, що апелюють до «інтелектуальності мас» у цій статті слід розуміти «володіння основами політичної грамотності» наряду зі «знанням своїх прав».
Боротьба за розуми (рефлекшн)
Як показує світовий досвід, очікувати що влада сама добровільно стимулюватиме населення до політичної грамотності та розуміння ситуації – вкрай безперспективно. В першу чергу тому, що зі стабільного, «теплого» місця не схоче йти жодний чиновник. Але біда в тім, люди по той бік «барикад» – місця яких не відрізняються «теплотою», не завжди розуміють необхідність змін.
Тому, на плечі громадських організацій, а також поодиноких інтелектуалів, які бодай претендують на розуміння всієї важкості становища країни, лягає відповідальність за донесення цього розуміння до мас. І ця відповідальність лягає на кожного індивідуально, а не всіх разом. І якщо кожен з нас (і я, і Ви особисто) очікуватиме, що за просвітництво (хоча б на індивідуальному рівні) візьметься хтось інший – це відображатиме особисту трагедію: Вашу й мою. Яку, звісно, можна гарненько собі назвати «аполітичністю», «квієтизмом», принципом «моя хата з краю», «іншим колом інтересів» зрештою. Що, однак, не позбавить ситуацію трагізму.
Дуже доречні слова відомого філософа та есеїста Ж.-П. Сартра: «Я відповідальний, таким чином, за себе самого і за всіх, і створюю певний образ людини, котрий вибираю; вибираючи себе (в т.ч. для відповідальності перед собою), я вибираю людину взагалі».
8 коментарів