Толерантність: абсурд прогнилого Заходу чи відродження моралі?
Вже кілька тижнів, тим чи іншим чином, стаю причетним до розмов навколо випадку з Гайтаною та подібними «расовими питаннями». Погляди зустрічаю досить різні, проте мене тішить, що переважає саме таке ставлення до проблеми, яке маю і я.
Однак, не можу не процитувати дві думки, які я зустрів з цього приводу тут, на Вкурсі, і які власне стали поштовхом до написання цього посту.
«Парадоксальна ліберальна психологія зводиться до постійних поступок власною ідентичністю з метою «не образити» гостей, а дифузна толерантність упевнено прямує до абсурду. За її логікою бути українцем «по замовчуванню» вже не значить ні приналежності до европеоїдної раси (випадок Гайтани), ні до християнської традиції (держава і церква розділені), ні навіть спілкування українською мовою в побуті (права російської як другої державної). А чи задавались питанням — що залишається?» — Святослав Вишинський, 14 березня 2012.
«Може Європа розкриє обійми [для України] тільки після того, як серед громадян України буде «достатня для євроінтеграції» кількість «афроукраїнців», гомосексуалістів, лесбійок, нехристів і кого там ще?» — Роман Жахів, 28 лютого 2012.
Що небезпечного у висловленні таких — на перший погляд цілком свідомих, патріотичних думок? Коли подібні, публічно висловлені, думки знаходять своїх послідовників серед людей з обмеженим світоглядом, які сприймають їх не як загальну філософську позицію, а як поштовх до якихось дій, то вони (публічно виражені думки) можуть стати причиною абсолютно протиправних і неконституційних дій.
Від зарубок до комп'ютера
Перш за все: світ вже не є чорно-білим (з чітким розділенням на «чорних» та «білих»), він став змішаним — і це тільки буде розвиватись, поглиблюватись і дифузувати.
От візьмемо, до прикладу, двох співачок з території України, які виглядають не зовсім по-українськи — Гайтану і Джамалу. Обидві з них мають громадянство України, проте Гайтана каже, що вона українка, а Джамала називає себе кримською татаркою.
— Із інтерв'ю з Гайтаною на podrobnosti.ua
«Я всю жизнь чувствовала себя настоящей украинкой. Моя мама украинка, моя бабушка украинка, я училась в Украине, выросла в Украине, начала петь, создавать музыку в Украине» ().
— А от Джамала — я не полінувався і знайшов таки вже досить старе інтерв'ю з нею у газеті «День»: «Что касается меня, то я — гражданка Украины на сто процентов но — крымско-татарского происхождения. Это свое мироощущение несу всюду, где бы я ни была» ().
Для довідки: мати в неї наполовину українка, а батько — кримський татарин.
Чому Гайтана має бути не українкою — я не розумію. Чому вона неєвропеоїдної раси — також не розумію. Цілком очевидно, що вона змішаної раси, в якій, щонайменше, половина — європеоїдна. Звідки думка, що «людина неєвропеоїдної раси» — те саме, що й «не християнин» — ну хоч ти мене вбий — не розумію. (Звісно, певне малось на увазі «православ'я», але написалось саме те, що написалось. Хоча, чому темношкірий не може бути православним, з погляду цих авторів, — це також цікаве питання).
Вважати, що Україна не має місця для представників інших рас — це рахувати зарубки на колоді, в той час як весь світ користується комп'ютерами. Вважати, що будь-яка людина (скажімо, негроїдної раси; або така, що ще чимось відрізняється від інших) на території України може бути обмежена в правах, чи бодай заслуговує на таке обмеження — це антиконституційно, і ніяка еклектика думок тут не може мати місця.
Християнська традиція vs. Християнська мораль
Опиратись на «християнську традицію» у питаннях толерантності — досить небезпечно: під гарною побілкою ще досі червоніють сліди крові невинних людей, яким християнство тим чи іншим чином намагалось «донести» свою «традицію».
А от на що варто і потрібно опиратись у цих питаннях — то це на християнську мораль, яка, нажаль, має дуже мало спільного з традицією. Класичний уривок з Нового Заповіту (Послання ап. Павла до Галат 3:28): «Уже немає ні юдея, ні язичника, ні раба, ні вільного; немає ні чоловічої статі, ні жіночої; бо всі ви одне (спільне) у Христі Ісусі» — це справжній християнський підхід до питань толерантності, расових питань, гендерних (в т.ч. — до питання фемінізму) та інших. З погляду на наведене вище, варто було б деяким християнам передивитися критерії ідентифікації «нехристів».
Чи може людина бути українцем в душі? Яка різниця, якою мовою вона розмовляє вдома — татарською, українською чи російською? Я особисто знайомий з кількома десятками щирих патріотів нашої держави, які живуть на сході України і частіше говорять російською, ніж українською. І це не заважає їм вірити в майбутнє цієї держави: вони не хочуть втекти звідси закордон — «бо там легше», вони готові щодня працювати і будувати тут справжню демократію, в якій знайдеться місце для кожного, хто візьме на себе відповідальність поважати інших.
Намагання звести «українськість» до переліку якихось зовнішніх факторів — скажімо, «європеоїдної раси», «християнської традиції» та «розмовляння українською» — це формалізування понять, яке гарно назване у Біблії «фарисейством» — тобто буквоїдством, замість погляду на суть.
Ідея толерантності — поваги одне до одного — постала досить давно: християнство прямо говорить про речі, які сьогодні впроваджуються повсюди, і знаходять своє відображення у державній та міждержавній політиці, ставленні до прав людини та її гідності, расових, етнічних, гендерних питаннях, а також у питаннях багатьох меншин. Ідеї, які колись невірно трактувалися як заклики до інквізиції та хрестових походів, людство нарешті змогло осмислити. На жаль, пройшовши спершу через горнило неприязні, інтолерантності та радикалізму.
Чи варто дивитися в минуле?
Але, все ж, небезпечні думки публічно висловлюються сьогодні. Можливо, це намагання зберегти те, чого вже не існує. Світ і ми в ньому — змінилися, і продовжуємо динамічно змінюватися далі, бо так того вимагає час. Це є виклик часу, виклик «теперішнього» — не «майбутнього», який рано чи пізно доведеться прийняти, або стати «минулим».
А взагалі, такі питання втратять будь-яку актуальність, сподіваюсь, вже через 50 років у світі, а через 100 — і в нас.
Відповідальність провідників думок
Чи є правильним, говорити все що думаєш? Звісно!
А якщо твої думки можуть спровокувати війну? Чи, хоча б, поодиноке вбивство? Чи «звичайну» агресію? Мудрий утримається.
Кожна людина, яка вважає себе провідником думок громадськості, повинна замислюватись над тим, чи її висловлювання відповідають суспільній моралі. Якщо наша, пострадянська, суспільна мораль ще тільки розвивається, то не за горами той час, коли вона вийде на належний рівень.
Не можу не процитувати слова відомого філософа та есеїста Ж.-П. Сартра:
«Я відповідальний за себе самого і за всіх, і створюю певний образ людини, котрий вибираю; вибираючи себе (в т.ч. для відповідальності і за те, що висловлюю публічно), я вибираю людину взагалі».
-----------------------------
P.S. Спершу хотів написати коментар до посту Святослава — s-vyshynsky.vkursi.com/3238.html, але цей коментар вийшов досить об'ємним і потягнув на окремий пост.
P.P.S. Святославе, з абсолютною повагою до тебе та твого права на точку зору. Говорю про те, що вважаю занадто важливим, аби про це мовчати.
Однак, не можу не процитувати дві думки, які я зустрів з цього приводу тут, на Вкурсі, і які власне стали поштовхом до написання цього посту.
«Парадоксальна ліберальна психологія зводиться до постійних поступок власною ідентичністю з метою «не образити» гостей, а дифузна толерантність упевнено прямує до абсурду. За її логікою бути українцем «по замовчуванню» вже не значить ні приналежності до европеоїдної раси (випадок Гайтани), ні до християнської традиції (держава і церква розділені), ні навіть спілкування українською мовою в побуті (права російської як другої державної). А чи задавались питанням — що залишається?» — Святослав Вишинський, 14 березня 2012.
«Може Європа розкриє обійми [для України] тільки після того, як серед громадян України буде «достатня для євроінтеграції» кількість «афроукраїнців», гомосексуалістів, лесбійок, нехристів і кого там ще?» — Роман Жахів, 28 лютого 2012.
Що небезпечного у висловленні таких — на перший погляд цілком свідомих, патріотичних думок? Коли подібні, публічно висловлені, думки знаходять своїх послідовників серед людей з обмеженим світоглядом, які сприймають їх не як загальну філософську позицію, а як поштовх до якихось дій, то вони (публічно виражені думки) можуть стати причиною абсолютно протиправних і неконституційних дій.
Від зарубок до комп'ютера
Перш за все: світ вже не є чорно-білим (з чітким розділенням на «чорних» та «білих»), він став змішаним — і це тільки буде розвиватись, поглиблюватись і дифузувати.
От візьмемо, до прикладу, двох співачок з території України, які виглядають не зовсім по-українськи — Гайтану і Джамалу. Обидві з них мають громадянство України, проте Гайтана каже, що вона українка, а Джамала називає себе кримською татаркою.
— Із інтерв'ю з Гайтаною на podrobnosti.ua
«Я всю жизнь чувствовала себя настоящей украинкой. Моя мама украинка, моя бабушка украинка, я училась в Украине, выросла в Украине, начала петь, создавать музыку в Украине» ().
— А от Джамала — я не полінувався і знайшов таки вже досить старе інтерв'ю з нею у газеті «День»: «Что касается меня, то я — гражданка Украины на сто процентов но — крымско-татарского происхождения. Это свое мироощущение несу всюду, где бы я ни была» ().
Для довідки: мати в неї наполовину українка, а батько — кримський татарин.
Чому Гайтана має бути не українкою — я не розумію. Чому вона неєвропеоїдної раси — також не розумію. Цілком очевидно, що вона змішаної раси, в якій, щонайменше, половина — європеоїдна. Звідки думка, що «людина неєвропеоїдної раси» — те саме, що й «не християнин» — ну хоч ти мене вбий — не розумію. (Звісно, певне малось на увазі «православ'я», але написалось саме те, що написалось. Хоча, чому темношкірий не може бути православним, з погляду цих авторів, — це також цікаве питання).
Вважати, що Україна не має місця для представників інших рас — це рахувати зарубки на колоді, в той час як весь світ користується комп'ютерами. Вважати, що будь-яка людина (скажімо, негроїдної раси; або така, що ще чимось відрізняється від інших) на території України може бути обмежена в правах, чи бодай заслуговує на таке обмеження — це антиконституційно, і ніяка еклектика думок тут не може мати місця.
Християнська традиція vs. Християнська мораль
Опиратись на «християнську традицію» у питаннях толерантності — досить небезпечно: під гарною побілкою ще досі червоніють сліди крові невинних людей, яким християнство тим чи іншим чином намагалось «донести» свою «традицію».
А от на що варто і потрібно опиратись у цих питаннях — то це на християнську мораль, яка, нажаль, має дуже мало спільного з традицією. Класичний уривок з Нового Заповіту (Послання ап. Павла до Галат 3:28): «Уже немає ні юдея, ні язичника, ні раба, ні вільного; немає ні чоловічої статі, ні жіночої; бо всі ви одне (спільне) у Христі Ісусі» — це справжній християнський підхід до питань толерантності, расових питань, гендерних (в т.ч. — до питання фемінізму) та інших. З погляду на наведене вище, варто було б деяким християнам передивитися критерії ідентифікації «нехристів».
Чи може людина бути українцем в душі? Яка різниця, якою мовою вона розмовляє вдома — татарською, українською чи російською? Я особисто знайомий з кількома десятками щирих патріотів нашої держави, які живуть на сході України і частіше говорять російською, ніж українською. І це не заважає їм вірити в майбутнє цієї держави: вони не хочуть втекти звідси закордон — «бо там легше», вони готові щодня працювати і будувати тут справжню демократію, в якій знайдеться місце для кожного, хто візьме на себе відповідальність поважати інших.
Намагання звести «українськість» до переліку якихось зовнішніх факторів — скажімо, «європеоїдної раси», «християнської традиції» та «розмовляння українською» — це формалізування понять, яке гарно назване у Біблії «фарисейством» — тобто буквоїдством, замість погляду на суть.
Ідея толерантності — поваги одне до одного — постала досить давно: християнство прямо говорить про речі, які сьогодні впроваджуються повсюди, і знаходять своє відображення у державній та міждержавній політиці, ставленні до прав людини та її гідності, расових, етнічних, гендерних питаннях, а також у питаннях багатьох меншин. Ідеї, які колись невірно трактувалися як заклики до інквізиції та хрестових походів, людство нарешті змогло осмислити. На жаль, пройшовши спершу через горнило неприязні, інтолерантності та радикалізму.
Чи варто дивитися в минуле?
Але, все ж, небезпечні думки публічно висловлюються сьогодні. Можливо, це намагання зберегти те, чого вже не існує. Світ і ми в ньому — змінилися, і продовжуємо динамічно змінюватися далі, бо так того вимагає час. Це є виклик часу, виклик «теперішнього» — не «майбутнього», який рано чи пізно доведеться прийняти, або стати «минулим».
А взагалі, такі питання втратять будь-яку актуальність, сподіваюсь, вже через 50 років у світі, а через 100 — і в нас.
Відповідальність провідників думок
Чи є правильним, говорити все що думаєш? Звісно!
А якщо твої думки можуть спровокувати війну? Чи, хоча б, поодиноке вбивство? Чи «звичайну» агресію? Мудрий утримається.
Кожна людина, яка вважає себе провідником думок громадськості, повинна замислюватись над тим, чи її висловлювання відповідають суспільній моралі. Якщо наша, пострадянська, суспільна мораль ще тільки розвивається, то не за горами той час, коли вона вийде на належний рівень.
Не можу не процитувати слова відомого філософа та есеїста Ж.-П. Сартра:
«Я відповідальний за себе самого і за всіх, і створюю певний образ людини, котрий вибираю; вибираючи себе (в т.ч. для відповідальності і за те, що висловлюю публічно), я вибираю людину взагалі».
-----------------------------
P.S. Спершу хотів написати коментар до посту Святослава — s-vyshynsky.vkursi.com/3238.html, але цей коментар вийшов досить об'ємним і потягнув на окремий пост.
P.P.S. Святославе, з абсолютною повагою до тебе та твого права на точку зору. Говорю про те, що вважаю занадто важливим, аби про це мовчати.
37 коментарів
— А белый это цвет? — Да!
— Ну значит я таки продал тебе цветной телевизор! :))
Під «чорним» та «білим» в статті мались на увазі саме кольори шкіри.
Однак, думка в тебе гарна.
Мультикультуралізм. Я обосисто не бачу недоліків у ідеї мультикультурності, проте є конкретні недоліки в практиці її впровадження.
Справа в тім, що питання мультикультуралізму тісно пов'язане з відповідальністю:
1) законодавчої влади — за формування належної законодавчої бази* для інтеграції в суспільство імігрантів;
2) виконавчої влади — за слідкуванням дотримання умов і процесом інтеграції імігрантів;
3) самих імігрантів — за усвідомлення того, куди ти їдеш і особисту чесність перед державою, що готова надати тобі простір для розвитку.
Говорячи термінами математики, умови 1) і 2) — є необхідними і достатніми для інтеграції мігранта; умова 3) — є менш ймовірною (малоймовірною, або навіть неймовірною), проте в разі виконання — буде приємним бонусом і полегшенням роботи 1) і 2).
*Що мали б передбачати такі законодавчі норми:
а) механізми навчання і ознайомлення з європейськими цінностями;
б) механізми адаптації особи до культурних умов європи;
в) механізми дотації проживання такої особи на випадок втрати роботи, які стимулюють до пошуку нової роботи (скажімо, обмежені в часі, або такі що зменшуються щомісяця на певний відсоток);
г) індикатори та механізми контролю за процесом інтеграції;
д) індикатори, що свідчать про невиконання умов інтеграції та механізми депортації.
(перелік може бути неповним).
Виходячи з такої моделі, можна досліджувати, де саме є причина помилок у впровадження політики мультикультуралізму, шукати її і виправляти.
Випереджуючи нарікання на нетолерантність до культури імігранта, зазначу, що мова йде не про відмову від власної культури, а лише про підвищення її рівня до рівня європейської (визнання прав та свобод людини — за відсутності такого, та відповідальність на рівні з іншими мешканцями Європи. Власне, це пояснює і певні моменти з «етнічним рейдерством» — проте, я є гірше обізнаним у цій темі, і не берусь однозначно коментувати). Зрештою, ніхто не змушує ту чи іншу особу інтегруватися в культурний простір Європи, це питання особистого вибору і особистої відповідальності.
На кінець, наведу короткий уривок із інтерв'ю з директором представництва німецького Фонду Конрада Аденауера в Україні — Ніко Ланге — який є експертом в питаннях політики Німеччини, і з яким я спілкувався в т.ч. і по питанню мультикультуралізму і міграціної політики Німеччини у лютому цього року:
(я) Як ви прокоментуєте чутки про жахливу ситуацію із мігрмантами в Європі, на фоні подій що відбулися недавно в Норвегії та заяв відомих європейських політиків про провал політики мультикультуралізму у кількох провідних країнах?
(Н.Л.) Коли в Україні говорять, що Європа потерпає від напливу мігрантів і має з цим величезну проблему — то це є перебільшенням. Так, Європа має певні труднощі з інтеграцією мігрантів; так, були кілька інцидентів. Проте, ці проблеми можна вирішити, і вони вирішуються. Європа не розвалиться через мігрантів.
Це є, знову ж таки, відсиланням до недосконалої політики впровадження, на відміну від ідеї — яка є досить хорошою за суттю.
Не бійтесь!
Не бійтесь!
Не бий-те-себе)))
А от щодо Гайтани — особисто я вважа, що цілком нормально.
Проте, ціль статті — не почепити ангельські крила Гайтані, а Сиротюкові — диявольського хвоста. Тут мова йде про толерантність — як явище, якого бракує в українському суспільстві. І про відповідальність людей, які мають вплив громадську думку.
Гайтана і Сиротюк спричинили спалах дискусії в суспільстві. Дискусія — це добре. І це індикатор того, що тема в суспільстві актуальна. Але будувати свої тези щодо виправданості чи не виправданості ідеї толерантності, беручи за основу лише поведінку Сиротюка чи Гайтани — це те саме, що критикувати ідею комунізму лише тим, що в СРСР його будували через дупу. Критика має мати під собою тверді підстави.
Як саме це виражається? Який критерій бракує|нормально|надмірно толерантності?
Це про Сиротюка? Якщо так, то що він такого «нетолератного» висловив?
Якщо прочитати статтю, можна побачити, що про Сиротюка в ній — ні слова. Зате, наведені деякі вислови вкурсівців, які є нетолерантними. Більше того — вони ставлять під сумнів навіть право нації відокремлювати церкву від держави а також право називатися українцем, якщо говориш вдома російською, або якщо серед твоїх предків раптом затесався полінезієць. А асоціативний ряд пана Жахіва я вже коментував у його блозі. Подібні висловлювання — я ще раз повторюся — погляд на форму, замість погляду на суть. Від того, що ми ще раз детально обговоримо форму, ми ні на крок не наблизимось до суті.
Вибачте, але не бачу змісту продовжувати саме цю гілку дискусії, бо нові думки вона не продукує, а ті що мав — я вже виклав у статті. І сказати більше і краще, ніж я вже це зробив, я навряд чи найближчим часом зможу — як мінімум через брак вільного часу.
Тому, щоб розставити крапки над "і" — процитую статтю 1 цієї декларації:
«Толерантність означає поважання, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості. Формуванню толерантності сприяють знання, відкритість, спілкування та свобода думки, совісті і переконань. Толерантність — це єдність у різноманітті. Толерантність — це те, що уможливлює досягнення миру, сприяє переходу від культури війни до культури миру».
Жодної відмови (в т.ч. і від ідентичності) побачити неможливо, окрім відмови від обмеження прав меншин (що є цілком прийнятною ціною за мир, особливо в світлі подій світового масштабу останнього сторіччя).
Навідміну, толерантність культивує плідне і мирне співіснування представників різних рас, релігій, поглядів тощо.
В світлі наведеної цитати, можна говорити про те, що перекрутили поняття «толерантності» саме Ви. Більше того, моя апеляція до Ваших слів є їх послідовною критикою (не тільки у світлі «дифузної толерантності» — прив'язку до якої трьох понять з Вашої цитати не можна назвати доречною, а й дещо в світлі «лібералізації ідентичності» — до якої ці три поняття хоч якось та й відносяться) і захистом ідеї толерантності, і тому перекручуванням бути не може.
Тому, якщо зможете, обгрунтуйте Вашу думку про те, що ідея толерантності потребує відмови від ідентичності, навівши пруфи. (Наголошую на тому, що зараз ми обговорюємо ідею толерантності, а не політику її впровадження — де, звісно, як і всюди є перегиби, і їх треба виправляти — або, хоча б, розумно підходити до цих питань в Україні, навчаючись на помилках).
P.S. Відповідаючи на Ваше питання:
Не потрібно бути українцем, якщо ти темношкірий. Проте, на ділі, темношкірий може виявитись значно кращим і свідомішим українцем (що зовні виглядає «нетрадиційно», проте працює на користь української держави, розуміє права людини і є членом громадянського суспільства — припустимо), ніж європеоїд (що зовні носить хрестика на шиї і говорить українською, проте готовий культивувати в собі стереотипний образ ворога в обличчі всіх, хто бодай чимось на нього не схожий).
Не виключений і зворотний варіант:
а) коли темношкірий виявиться «поганим хлопцем», що дбає лише про власну користь. Проте, вважати людей «поганими хлопцями» через колір шкіри (чи якісь переконання) — не об'єктивно, бо мірою об'єктивності можуть біти лише конкретні вчинки тієї чи іншої людини.
б) або коли європеоїд працюватиме на користь української держави, дбатиме про права людини, буде членом громадянського суспільства. Проте, в такому випадку питання толерантності не стоятиме, бо людина що виконує це є толерантною за визначенням.
Це як ідея — "існування передує сутності" (знову ж таки повертаємось до логіки екзистенціалізму, але вона тут — просто залізна). І як притча про двох синів, один з яких погодився виконати прохання батька і не виконав, а другий — відмовився, проте таки виконав згодом — і виявився праведнішим (знову ж таки повертаємось до християнства, яке цією притчею говорить про те ж саме).
Щодо українства російськомовних — у мові відображені, світоглядні, етичні та естетичні, духовні, культурні тощо домінанти народу; досвід існування в певних географічних і кліматичних умовах… Не користуватися мовою свого народу — це все одно що навмисно відмовитися від одного з органів сприйняття.
Щодо комунізму і Сартра — комунізм — це людиноненависницька ідеологія, котра ділить людей на вартісних (людей фізичної праці)і неповновартісних (людей інтелектуальної праці). Так само, як расизм за расовим походженням, нацизм — за національним… і не в практиці впровадження справа, а в ідеї вищості одних над іншими.
Ми українці не прагнемо, ані вищості над іншими, ані панування над кимсь, а лише жити на своїй землі за своїми духовними, культурними законами. Якщо ж наше прагнення зберегти духовні і культурні надбання наших предків, передати їх нащадкам — бути не безликими европейцями чи громадянами універсуму, а саме українцями зі своїм національним обличчям — сприймається чужинцями, як посягання на їхні права — то це антиукраїнська істерія з їхнього боку. Чи повинні ми таке толєрувати в себе вдома?
Ви можете так само гарно пояснити вашу позицію щодо — цитую Вас — «афроукраїнців, гомосексуалістів, лесбійок, нехристів»? Але не в загальному, а до саме до цих, включаючи «нехристів».
Щодо «нехристів» — у країнах евросоюзу все активніше впроваджується кримінальна (!!!)відповідальність за публічний вияв своєї приналежності до Христової віри (до інших віровчень — ні). Умови співпраці в еврозоні вимагають уніфікації законодавств. Більшість українців нізащо не погодяться на такі умови. То що — задля засвідчення лояльності до «загальноевропейських цінностей» з нас насильно зриватимуть нашийні хрестики і вилучатимуть християнську символіку з автівок, робочих місць тощо?
Щодо «афроукраїнців» — щоб особи не білої барви обличчя були гідно представлені в усіх сферах суспільного і державного життя, нам іх треба завозити спеціально? Бо «власних» катастрофічно, на сьогодні, не вистачає щоб відповідати европейським нормам.
А щодо сексуальних меншинств, яких Европа, наполегливо рекомендує толєрувати, то Біблія забороняє нам навіть сидіти з ними за одним столом, щоб не забруднитися. Якими засобами Европарламент змушуватиме нас брататися з «жителями Содому й Гомори»? Тими ж, якими впокорювала Балкани?
«Умови співпраці в еврозоні вимагають уніфікації законодавств. Більшість українців нізащо не погодяться на такі умови.» — які саме умови? уніфікації законодавства? У Європейському Союзі це є необхідністю задля підтримки політичного існування самого проекту, який розпочався пілся ІІ світової війни. Яка у свою чергу була виклакана якраз подібними закликами і фразами — «Може Європа розкриє обійми [для України] тільки після того, як серед громадян України буде «достатня для євроінтеграції» кількість «афроукраїнців», гомосексуалістів, лесбійок, нехристів і кого там ще?». Тут яскраво виражається позиція протиставлення. Кого, кому, навіщо??? Це вже не просто відстоювання власної позиції на право існування. Хто Вам заважає іти у праламент і робити там свою більшість?
«Щодо «афроукраїнців» — щоб особи не білої барви обличчя були гідно представлені в усіх сферах суспільного і державного життя» — що тут мається на увазі, прошу автора уточнити.
Щодо останнього, то крім Біблії ще є книги, які не менш достойні для того, щоб їх читати і дотримуватись.
А ще є такі документи, якими Європа визначила і узгодила те, як опитимально можна в варто ставитись людям один до одного (звертаю увагу на те, що ці документи не просто інституції ухвалювали для того щоб вони просто існували, а ці документи написані кров'ю загиблих від ...):
Якби хоч десята частина людей, що демонструють свою «релігійність», керувались хоч якимись християнськими принипами, мали хоч якісь християнські цінності — окрім хрестиків на шиї і хрестіння, коли проїздять у маршрутці повз церкву (і, можливо, раз у рік — на пасху — до церкви) — було б про шо говорити.
Особисто моя точка зору: будь-яка показуха, що не має під собою жодних цінностей, має бути обмежена. Проте, це зробити неможливо, бо в душу прямо з ходу не зазирнеш і не перевіриш. А казати, що він релігійний буде кожен, хто вчепив на себе хрестик (sic!).
Тому демонструвати треба цінності. Мораль, якщо хочете. Наприклад, любити ближнього. Навіть якщо він негр. І навіть якщо не християнин. Якщо ви маєте конкретні цитати з Біблії, які говорять що для християнина важливіше носити хрестик чи бодай якось демонструвати приналежність до віри, замість того, щоб любити ближнього — прошу навести. Всі інші точки зору — окрім біблійної — це лише інтерпретації.
Віра — це те, що в середині, а не зовні.
Доречі, мусульманам забороняють ходити в паранджі та нікабі. Дедалі активніше.
Я не зустрічав жодного джерела, де б було вказано, що ідея толерантності вимагає завозити «осіб не білої барви обличчя». Якщо ви маєте — наведіть.
Якщо ви маєте документи, в яких зазначено, що для євроінтеграції потрібно завозити тих самих осіб — наведіть.
Стостовно сексуальних меншин.
Наведіть тексти з Нового Заповіту (який є основою всіх християнських релігій без виключення), які говорять про заборону сидіти за одним столом з представником сексменшинств.
Ну цікаво, правда, що слугує основою для Ваших аргументів. Писати слова всі ми вміємо :)
Ви також бажаєте сказати, що представники ЛГБТ, які вважають себе українцями, підтримують українське, роблять українське не можуть бути українцями і мають бути ізольовані, винищені чи депортовані? Добре, допустимо з ними щось зробимо…
Ви бажаєте сказати, що російськомовні, які проживають на території України, мають бути змушені говорити лише українською, оскільки це принижує Україну та її культуру? Або депортовані, бо Україна для українців?
Питання, хто лишиться?
Можливо й інший варіант, представити всіх пропорційно у парламенті, було би цікаво подивитися на це…
Це мені нагадує ситуацію, коли циган вкрав коня, його зловили, та за те побили.
А він каже: «Мене б*ють, бо я циган!!!»
Дискримінація!!! Порушення прав!!! Не толерантність!!!
Та не за те б*ють, що циган, а що коня вкрав…
Руслане, а чому ви не перживаєте за н-мовних в Росії (до прикладу), які змушені говорити лише російською. І в центрі Москви нікому в голову не прийде сказати:
— Розмовляйте нормально, я не розумію вашего телячого языка.
І чого ж та толерантність така вибіркова?
А?
Звісно, що ідентифікувати себе українцем може хоть й дідько, але тут вже питання критеріїв того, хто може себе вважати українцем, а хто не може. Я прихильник політичної нації, Ви, як я зрозумів, етнічної… чи навіть расової… Виправте, якщо не прав.
Щодо Вашего анекдоту, то він доречний, хоча трохи під іншим нахилом…
— «Ти вкрав коня, бо ти циган!»
Тому не бачу сенсу у тому, що Ви адресуете це саме мені. Оскільки навіть, наприклад, недавно писав, щодо теми з Гайтаною, що не треба звинувачувати її в тому, що вона темніша, а за те, що можливо вона погано співає… і якщо вона дійсно погано співає, тоді зовсім інша бесіда.
Галина, Ви адресуєте знову це мені, ніби я тут є керманичем толерантного руху всія вкруги. Забавно, а на меті у мене зовсім інше… Почитайте мою публікацію може…
Та все ж таки прийдеться також відповісти.
Читав учора публікацію Андрія К. і мені сподобався один принцип, який він там зазначив — принцип глокалізації – «мислити глобально, діяти локально». Тому, оскільки я живу в Україні, то відповідно я реагую на наше локальне. Не будемо стрілки переводити. Тим паче, що Ви вирішили за мене чи я переживаю чи ні за щось там. Шановна, спочатку питати треба, а не формувати свої безглузді припущення як факт.
І не толерантність вибіркова, а люди…
Стосовно етнічної/політичної нації мою позицію (якщо вона вам дійсно цікава)) можете прочитати тут:
Успіхів у подальшому розвитку толерантності)))
Суть іх в збереження себе, своєї ідентичності та продовженні роду (тривалості ідентичності в часі)… ото й усе)
Коментар Гайтани від 22 лютого 2012 р. (тобто в часі «расистського» скандалу) вельми показовий: у зручний момент співачка почала говорити про власні сентенції щодо українського, однак раніше, як відомо, публічно заявляла протилежні речі, відкрито себе асоціюючи з африканським. Висновок на перший погляд не очевидний, адже суть проблеми глибша — толерація спекулятивних ігор на ідентичності провокуватиме суспільне лицемірство (довільний вибір позиції в залежності від зручності та вигоди в даний момент часу), технологія якого базуватиметься на нормальному сприйнятті того, що ще не так давно в українській культурі (і не тільки) розцінювалось як «яничарство». Тільки принцип новітнього яничарства відтепер не тільки добровільний, але й за мовчазною згодою стимульований самим соціумом (т.зв. «мобільність»). Слід зрозуміти, що толерація ситуативної, суб'єктивної зміни культурної ідентичності логічно іде у фарватері усіх інших — у т.ч. політичних, «нетолерантно» обізваних «тушкуванням», котре в дійсності слід «толерантно» окреслювати як «еволюцію» поглядів та «оптимізацію» політичної співпраці. Повторюсь, що два випадки є інваріантами однієї і тієї ж логіки, котра зводиться до ідеї довільної гри/зміни ідентичностей та «нормалізації» її сприйняття оточуючими.
За відсилкою до християнства малось на увазі становлення европейської ідентичності в парадигмі християнських цінностей і християнської культури, що також дозволяє говорити про християнство як про титульну релігію Европи. Як у Середньовіччі, так і в Новий час европейська ідентичність забезпечувалась та засновувалась на християнському віросповіданні, аж до ненадання повних громадянських прав іновірцям (першочергово юдеям), або сприйняття іно-вірців як іно-земців незалежно від етнічного походження («потурчення» як синонім відмови від християнства в цілому, чи «покатоличення» як синонім виходу з конкретного національного проекту).
Питання християнської моралі коментувати не належить: питання значно складніше, щоби тут його підіймати. Інакше доводеться визнати, що дві тисячі років «нетолерантні» европейці не знали або не розуміли християнства — аж до віку пануючого атеїзму, коли «християнська мораль» була «наново» відкрита (читай: сконструйована), ставши синонімом ідей, з релігією взагалі несумісних. Не кажучи про різні рівні прочитання Біблії, деякі з яких для сучасників утрачені цілковито, що даний пост наочно демонструє.
Нарешті, «буквоїдством» і є названа відмова від субстанційних понять, котрі дані людині в досвіді безпосередньо (мова, кров, віра), а не сформульовані «теоретично» та всупереч усталеним традиційним нормами співжиття. На поставлене жапитання відповіді так і не було — а саме що визначатиме «українцем» гіпотетичного чорношкірого російсько- (або франкомовного) мусульманина, якого з даною державою (тимчасово) пов'язуватиме тільки громадянство (формальна зарубка на папері), яке такий гіпотетичний «українець» завжди зможе змінити на будь-яке інше — протягом місяця ставши гіпотетичним чорношкірим франко- (або англомовним) буддистом-«німцем», або крішнаїтом-«еспанцем», чи навіть — лютеранкою-«валійкою», разом із паспортом змінивши й стать або орієнтацію. Описана гіпотетична ситуація, попри видиму абсурдність, у ряді країн Европи вже стала толерованою нормою, у зв'язку з чим було поставлене друге запитання, на яке відповіді також ніхто не наважився дати: який тоді сенс в національній ідентифікації, якщо вона залишається порожньою (зачищеною від субстанції мови, релігії, крові, а в перспективі — і від громадянства як інституту)? Чи не слід — і саме це найважливіше в даній дискусії — відверто визнати та прийняти логічні результати, завідомо закладені новітньою «толерантною» парадигмою мислення, як такі, що не тільки неуникні, але й бажані, хоч би й від початку несвідомо, її носіями? Цей висновок «простий, як двері»: абсолютна релятивізація відмінностей є відмовою від відмінності взагалі. Або іншими словами: відмовою від ідентичності, котра з необхідністю логічно конституюється через протиставлення «Я» і не-«Я» («свій»/«чужий», «білий»/«чорний»), а відтак — і від моралі як від принципу розрізнення «доброго» і «злого».
P.S. Не час творить людину, а людина — час.
Питання християнської моралі згадувати — належить.
Ні в кого не викликає подиву, що ви як традиціоналіст спираєтеся на християнську традицію. Аналогічно, толерантність спирається на християнську мораль. Це питання об'ємне, проте я більш ніж певен у тому, що коли важко сперечатись з конкретними біблійними текстами, то найпростіший вихід — це згадати традицію і сказати «написано — одне, а традиційно робилося інше». «Різні рівні прочитання Біблії» — приблизно про те ж.
Зазначу, в мене навіть у планах не було апелювати до Біблії за підтримкою в питаннях толерантності. Але, якщо ви вже зачепили тему християнства — то треба відмітити, що найбільш авторитетним джерелом для нього є Біблія; і людина, яка називає себе християнином, повинна знати у що вона вірить — як мінімум подивившить, що в цій книзі написано. Практика впровадження (яку можна назвати «традицією») — вибачте, це вже звичайнісінька політика — яка, як відомо, чистою не буває.
Стосовно «субстанційних понять» і т.п.
Дуже цікаве походження думки про те, що «толерантність — це відмова від ідентичності».
Ідентичність — це голосно кричати про те, що ти українець? Не плутайте з показухою. (Продовжуючи думку — темношкірий сусід може якось пагубно вплинути на українця? Чи сусідство з мусульманином або будистом заважати тобі бути християнином? Не дуже зручні аргументи для критики, чи не так? Бо якщо воно завадило — треба ставити питання «а чи був хритиянином (українцем, etc.) той, кому це завадило?»).
Ідентичність — повторюсь — це те, що в середині. Ніхто, абсолютно ніхто, не може заважати тобі бути справжнім українцем, якщо ти цього хочеш. Ідентичність — це мета-якість, як, скажімо, віра. Хіба хтось може заважати вірити, для прикладу, в Бога? Чи любити кого-небудь або що-небудь? Хіба можна заважати надіятись на краще майбутнє? Неможна, тому що ці якості — в середині.
Саме тому, якщо ваша хвалена «ідентичність» обмежується лише зовнішніми проявами, то потрапивши в мульти-ідентичне середовище — вона обов'язково «здується», як ви це і передбачили у вашому коментарі. І ніхто не зможе сперечатися з тим, що гріш ціна такій «ідентичності». А та, яка в середині — не бачу для неї жодних причин боятися темношкірого сусіда. Навіть, якщо він (представляючи групу людей, об'єднаних кольором шкіри, спільною ідеєю чи будь чим іншим) пройде до парламенту.
Таким чином, висновок «простий, як двері» — так само просто спростовується. Можна собі уявити, що від вас потребують вімовитись від ідентичності і все життя боятись цього. А заодне — і новомодних, проте «прогнилих» європейських цінностей, які покликані «знищити» вас і зробити з вас «безликого робота-раба» без моралі, віри і орієнтації.
А можна жити і поважати інших. Поважати, незалежно від того, чорний в нього колір шкіри чи білий, незалежно від його релігійних чи особистих вподобань.
Тому висновок, який нажаль не такий «простий, як двері», а справді — обдуманий і виважений, зрозумілий завдяки крові людей, які стали жертвами всеможливих фобій мас, полягає у тому, що цим масовим фобіям — не місце у сучасному світі. Якщо в тебе сусід темношкірий, мусульманин, китаєць, гей чи навіть гетеросексуал — то це ніяким чином не може заважати тобі бути українцем. Бо українство — воно в середині, а не зовні.
Я не традиціоналіст — уже вдруге за останній тиждень на «ВКурсі» мене з ним ототожнюють, проте традиціоналізм є лишень предметом моїх наукових досліджень. Аналогічно не асоціююсь із християнською церквою, хоча і не є атеїстом. Християнська мораль у визначальній основі немає нічого спільного з толерантністю, так як строге розмежування світу на «біле» і «чорне», "істину" та «хибу» є формою дуалістичною світогляду. Наведена Вами вище цитата про елліна та юдея відноситься до зовсім інших речей, а саме до переходу опозиції «свій»/«чужий» з рівня формально-субстанційного на рівень нової догматики («прийняв» або «відкинув Христа») — так само, як і в ісламі, де Мухаммад забороняє проводити розділ _між самими мусульманами_ за кольором шкіри, але при цьому протиставляє віруючих в Аллаха супроти невіруючих. Інший аспект цитати про еллінізм та юдейство — (спірна) вказівка на поєднання неоплатонічної традиції з властиво юдейським монотеїзмом у християнській теології — саме так цю фразу зазвичай трактують. Сперечатись із біблійними текстами, написаними дві тисячі років тому в інших культурних реаліях, які відносно добре розуміють тільки вузькі фахівці — марна справа без уважної реконструкції історичного контексту. Античний світ і Середні віки не знали толерантності у сенсі XXI ст., і спроба перенести сучасні поняття в минуле заднім числом є тим же, що говорити про сучасне розуміння демократії в рабовласницьких полісах Еллади.
Ідентичність — це усвідомлення власної самості в опозиції до не-самості, і виражатись вона може в багатоманітних формах. Самовираження ідентичності є інтегральною частиною самої ідентичності, як мова, творчість та ін. діяльнісні вияви є виявами людської ідентичності в цілому (на противагу не-людській, тваринній, природній тощо). Ідентичність також виявляється в морально-етичних установках, котрі чітко розрізняють «добре» та «зле», «належне» і «неналежне», тобто виносять за межі норми і толерантності те, що в них не вписується. Якщо для мусульманина принциповими є питання носіння хіджабу, нетолерування гомосексуалізму, заборони на лихварство, то не менш принциповим для нього (як і для християнина) є розрізнення "істинного" Бога та "ідолів", з якими ототожнюються всі інші культи. Не листаючи Коран, достатньо відкрити книги пророків Старого Заповіту і підкреслити всі позиції ставлення юдеїв-монотеїстів до язичників, у т.ч. до юдеїв, що відреклись від віри Авраама, і знайти «толерантність».
Бути християнином або мусульманином значить також проповідувати віру і вести боротьбу з іновірцями, котра може мати як відверто насильницький характер (історія Европи та Близького Сходу), або, щонайменше, конфронтаційно-осудливий. Зрештою, «толерантність» ніколи не була і знаком політеїстичних релігій — достатньо пригадати на практику насильного насадження культів, у т.ч. у форматі Римської імперії (божественний принцепс як уособлення Sol Invictus), або ж специфічні реформи пантеону князя Володимира до хрещення або його давнішого попередника Ехнатона в Єгипті, ставлення «демократичних» греків до кощунства тощо. Для релігійної людини кощунством же є все, що прямо суперечить основам її віри, і що толерувати для неї також є гріхом. Зрештою, аналогічна ситуація і в світському суспільстві, де одні погляди/світогляди/філософії неуникно виключають інші як суперечні собі.
Все це значить, що питання «толерантності» є таким же утопічним, як і питання майнової чи будь-якої іншої рівності людей, і розв'язувати цю проблему можна не інакше, як «рівність і братерство» запроваджувались у 1789 та 1917 рр. — через насильне обмеження _всіх_ заради певного абстрактного ідеалу. Рівно як зараз це відбувається в Европі у форматі заборони демонструвати релігійні символи, що в кінцевому випадку веде до придушення будь-якої релігійності взагалі з метою «не образити релігійні почуття інших».
Говорити про «толерантність» може тільки той, хто крім цієї «толерантності» як форми позбавлений ідентичності як наповнення, котре неодмінно постулює протиставлення «друга» і «ворога». Якщо немає етичного розрізнення, тоді немає того, що може розрізнятись, а, отже, немає і гаданого «плюралізму», який відтак проявляється в чому завгодно, але не в системі цінностей як світоглядового базису. Втім, релятивізуючи відмінності до нав'язуваних неолібералами «спільних» правил гри, Ви все рівно не позбуваєтесь протиставлення, адже провадячи боротьбу з «нетолерантністю», переносите образ «ворога» на носіїв альтернативних точок зору («не місце у сучасному світі»), що у свою чергу логічно спростовує претензії на «універсальність». Тому що справжні універсальність та плюралізм можливі тільки як органічний конфлікт сил, поверховим виявом якого є будь-яка дискусія.
«Бути християнином або мусульманином значить також проповідувати віру і вести боротьбу з іновірцями, котра може мати як відверто насильницький характер (історія Европи та Близького Сходу), або, щонайменше, конфронтаційно-осудливий».
Я не є великим спецом по ісламу, але стосовно християнства — Ви говорите зараз про практику впровадження, яка є не зовсім схожою на біблійну ідею (любові до ворогів). З наведеним Вами трактуванням тексту про «елліна та юдея» згідний в тому, що йдеть про перехід до догматики «прийняв» або «відкинув Христа»; проте така нова догматика не передбачає ворожого ставлення тих, хто «відкинув» — їх все одно потрібно любити (це навіть не потребує пруфів, які — тим не менше — можна навести).
Не сперечаючь із тим, що середні віки не знали толерантності у сенсі XXI ст. Їх, можливо, не розуміли саме в такому широкому сенсі і автори Нового Заповіту. Тому, що толерантність — це крок вперед, від дуже гарної ідейної бази християнства. Толерантність — це еволюція ідеї «опозиції самості до не-самості» до визнання права іншого мати відмінну від тебе «самість».
Щодо прихильників традицій — вони вже також не спалюють поганих відьом на вогнищах (умовно), тому що ідеї еволюціонують.
Вважаю, що ідеї збереження ідентичності могли би мати чудовий потенціал розвитку у напрямку культивування традицій, що до не ведуть до обмеження чиїхось прав та свобод, і еволюції всіх інших традицій до такого ж рівня — таким чином забезпечивши собі розвиток найкращого та збереження ідентичності (культурної, мовної, кольору шкіри, релігійної).
При такому підході ті деякі «інші» (до прикладу, темношкірі), які захочуть ідентифікуватися з «твоїм» (до прикладу, українськістю), ніяким чином не зможуть зіпсувати загальну картину (українськості).
Такий підхід також виключить можливіть стигматизувати «поганим хлопцем» (умовно) того «твого», хто відмовився від індентифікації з «твоїм» — визнаючи його вільне право на вибір.
Такий підхід забезпечить також збереження якісної і усвідомленої ідентичності, напротивагу кількісній.
<...>
Слово «динозавр» потрапило в список неполіткоректних слів, тому що відсилає до ідеї про еволюцію, а говорити про неї – значить сердити креаціоністів. Слово «дансинг» – занадто розпущене. А «день народження» може поранити почуття Свідків Єгови, які не відзначають днів народжень. Не можна використовувати слово «бідність», бо це може образити учня, тато якого безробітний, а таких в США 8,3% населення. А «рабство» може образити почуття маленьких афроамериканців. Слово «розлучення» може спровокувати розлад у дітей, які недавно пережили цю ситуацію».
(ЗІК, 29 березня 2012)